“У 90-х ми з мамою продавали різне. Заробивши трохи грошей, купували на них хліб, молоко, шматочок ковбаси – от не пам’ятаю, чи була вона в ті роки смачною, або ж “ніякою”…

У дитинстві мені були недоступні права, вибір, відповідальність.

“… Найкращий час – зараз. Сьогодні. В цю хвилину. Ніколи не розуміла, як можна хотіти назад – в дитинство, в юність, в Радянський Союз або нехай навіть в минулий рік, яким би гарним він не був.

У дитинстві мені були недоступні права, вибір, відповідальність. Тому що це мене виховували, а не я виховувала. Я залежала, а не від мене залежало. І ще маса різних «дрібниць», які мені, маленькій дорослій, абсолютно не подобалися.

Це сьогодні я можу вибрати піти одним шляхом, або піти іншим, а тоді наше з мамою оточення дуже-таки настирливо втручалося в наше життя, і ми пливли в одному з його, оточення, напрямку. Ми клеїли шпалери в кімнатах з кривими стінами – тому що «подруги» мами підняли б її на сміх, якби була «не в тренді». Ми витирали пил з численних чашок і блюдець, що стояли в громіздкому серванті, пожовтілих згодом. Вони були з такого тонкого скла, що чай з чашок пити було абсолютно неможливо. Окріп обпікав губи і не давав можливості утримати чашку в руці. А ручка в чашці була такою вузькою і тонкою, що, здавалося, вони створені були тільки з тією метою, щоб на них дивилися, а не користувалися. Та й мама дозволяла їх діставати в рідкісних випадках. Сервізи припадали пилом, «прикрашаючи» наше житло, ми по якомусь заведеному й безглуздому ритуалу знову й знову переставляли їх, витираючи пил, і закривали скляними дверцятами. Я порівняла б ці сервізи з музейними експонатами. А мама гордо водила подружок по кімнатах, показуючи, що новенького вона приклеїла або поставила на полиці.

У 90-х ми з мамою продавали різне. Були яйця, які вона брала десь у знайомої продавщиці, за вхідною ціною, рано вранці. Десь до четвертої вечора ми мали привезти гроші, щоб продавщиця поклала їх в касу. Ці яйця, скільки могли відвезти лотків, ми тягли на великий міський ринок, де натовпи покупців розбирали їх у нас і у подібних нам “бідняків” досить швидко. Ми, заробивши абсолютно невеликі гроші, купували на них хліб, молоко, шматочок ковбаси – от не пам’ятаю, чи була вона в ті роки смачною, або ж “ніякою”. Халву в сірому папері – я її ненавиділа, але особливих солодощів в нашому будинку майже не водилося, крім дешевих ірисок і льодяників. Шоколад діставався мамі дивом, від ще однієї знайомої, яка працювала на кондитерській фабриці. Шматками, у тому-таки сірому папері. Думаю, той шоколад співробітниця фабрики виносила після роботи таємно, тому що діставався він мамі за низькою ціною. На Новий Рік їй також хтось підкинув десяток баночок дитячого харчування – яблучний джем, грам по 50. І це запам’яталося мені на все життя.

Я була школяркою, і мені було страшенно соромно. Просто неймовірно. Я відверталася в сторону, коли повз проходили однокласники, але вони не могли мене не помітити. І тому було ще прикріше. У ті роки більш забезпечені однокласниці вже носили блакитні джинси і спортивні костюми, здобуті батьками-далекобійниками, і хтось із них зухвало приходив в школу без бюстгальтера, зводячи хлопчаків з розуму. Вони стайками бігали на перерві за “красунею” у джинсах та тонкому светрі, який не приховував обрисів грудей, і присвистували із захопленням.

Я ж носила те, що купували всі – за стадним почуттям. Все, що вважалося «модним», мало свої варіації у вигляді китайських підробок. Ластикові яскраві лосини влітку, які розходилися по шву, або капор на голову з ангори, взимку. Тільки не такий пухнастий, як у оригінальній речі – а жалюгідну китайську подобу. Мама вважала, що «як у всіх» – це значить, що не гірше, ніж у всіх. І це був на той момент єдиний вибір і для неї, і для мене.

Я люблю стогодні, а не минуле. Сьогодні. Я навіть завтра люблю. Тільки б залишатися здоровою якомога довше, і щоб мізки працювали, як годинник. Тільки б мати можливість встати і піти. Навіть у війну. Навіть голодна, замерзла, побита життям, але тільки б встати і піти … Якщо не піду, то помру.

Чи для того ми народилися, щоб непомітно здохнути десь під чужою ганчіркою на флагштоку, на пожуваному гусеницями танків асфальті?

«Це все, що ти можеш ?!» – кажу я собі. «Це дійсно все, на що ти здатна ?!»

Якщо чесно, за останні роки було відчуття, що навкруги ожеледь. А потім щось змінилося. Стало спокійніше. Наче я, як автомобіль на зимовій гумі, зчепилася з асфальтом і впевненіше їду по трасі.

І ось, знову.

Ожеледь. По якому так чи інакше все-одно треба йти, і тільки вперед. Тому що завтра бажано любити більше. Ніж вчора.”

Джерело

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *